• Ви знаходитесь тут:

  • Головна
  • Галина Гордасевич

/Files/images/Гордасевич.jpgВона народилася у Кременці теплого весняного дня 31 березня 1935 року. Батько Леонід Гордасевич закінчив Кременецьку українську православну семінарію, став священиком. Мати Олена Хомчуківна учителювала, пробувала перо на ниві поезії. Тут у Кременці, в українській церкві Чесного Хреста доньку охрестили, наре­кли Галиною. Через 66 літ вона повернулася до рідного міста на вічний спочинок. Заповіла, щоб тут її поховати.

За життя Галині Леонідівні випало чимало випробувань. На початку арешт батька. Сталінські опричники за його зв’язки із повстанцями засудили на 25 літ ув’язнення і 5 років позбавлення громадянських прав. Галину заарештовано 20.05.1952р. вона тоді навчалася у Костопільському педучилищі. 31 липня 1952 року ув’язнено на 10 літ. Стаття 54-10, ч.ІІ Карного кодексу УРСР.

У вироку зазначено: «за сочинение националистических стихотворений и антисоветскую пропаганду”. Незабаром маму і молодшу доньку репресовано. Галина перебувала в тюрмі до кінця грудня 1954 року. Хто знає, яких ще б зазнала поневірянь, наруги, якби не смерть тирана.

Від 1955 року Галина Леонідівна жила і працювала на Донбасі. Була бетонницею, мотористом, друкарем, художнім керівником клубу. Здобула середню освіту. Коли впевнилась, що її покликання - поезія, поїхала в Москву, де 1971 року закінчила Літературний інститут ім.М.Горького.

Уже перша її книжечка віршів «Ве­селки на тротуарі» (1966) привернула увагу багатьох шанувальників поетич­ного слова. Молода авторка заявила про себе поетичним звучанням віршів, оригінальною формою подачі.

Потім з’явилася і перша прозова збірка «Відцвіла шипшина» (1974). У різний час одна за одною виходять друком збірки поезій «Наречена со­нця» (1976), «Високе полум’я дня» (1980), «Слід зірниці» (1986), а також книжки оповідань і повістей «Твій ти­хий Дім» (1980), «Двадцять років і один день» (1984). Через десять літ з’явилось нове видання збірки «Наре­чена сонця» (1986). Своєрідним відкриттям стала книжка літературних портретів «Силуети поетес» (1990).

А ще пригадується другий приїзд Галини Леонідівни влітку 1990 року, коли вона прожила в місті свого ди­тинства більше місяця. Мала кілька зустрічей і з офіційними чиновника­ми, і шанувальниками поезії. Її роз­думи були гострі, але щирі й спонука­ли до якоїсь праці. Вона вміла прони­кати у людські душі, читати їх.

Галина Гордасевич відома і як автор численних публіцистичних ста­тей, які друкувалися у «Вітчизні», «Прапорі», «Дніпрі», «Жовтні» (тепер «Дзвоні»), «Літературній Україні». А в роки так званої перебудови М. Горба­чова письменниця навіть ризикнула виступити у московській «Правді». Комусь із сильних світу сього сподо­бались роздуми і пропозиції невідомої, до того ж безпартійної ди­вачки з Донбасу, тодішніх цековців, що сиділи у Москві.

Цербери з НКВД-КГБ три­мали поетесу під постійним наглядом. Маючи кілька книжок поезій, її довго не пропускали до Спілки письмен­ників. Не раз навколо неї згущува­лись хмари, але грози так і не було. Не вийшло. Витримана, вона не піддавалась на провокації, доноси. Але скільки це коштувало нервів, здо­ров’я... Лише 17 квітня 1991 року на основі ст. 1 Закону України «Про ре­абілітацію жертв політичних репресій в Україні» Галину Леонідівну буде ре­абілітовано. Чи не занадто пізно?

Лише 1983 року Галина Гордасевич була прийнята до Спілки письмен­ників. Тоді ж переходить на творчу працю, щоб повністю присвятити се­бе літературі.

Поезія Галини Гордасевич багатог­ранна. Вона відтворює ліричні на­строї, передає роздуми жінки, нашої сучасниці про найпотаємніші почуття, про взаємини людей, співставляє до­бро і зло, щастя і горе, радість і не­спокій, відчуженість і пристрасть, красу і фальш людських, стосунків.

Нелегким є її шлях у житті. На до­розі траплялись і круті віражі, і глибокі ями, терни і троянди, падіння і злети. Але такого піднесення чуйна її душа, як після 24 серпня 1991 року, коли Україна стала суверенною, не знала. У нинішній нелегкий час скрути і дефіцитів, як іронічно висловлювалася Гордасевич, на порядок дня став дефіцит національної свідомості.

13 березня 2001 року Кременець знову пригорнув її до себе. Тільки на цей раз з болем та відчаєм, бо для неї тут усе було востаннє. Несподівана смерть прискорила бажання, мовлене нею у «Заповіті»: бути похованою саме в землі, до якої завжди тягнулася її душа.

Остання відправа у Церкві Воздвиження остання дорога на Монастирське кладовище до пам'ятника січовим стрільцям, де на прохання кременчан було виділено місце для її вічного спочинку. Останній дотик до неї її єдиного сина Богдана - єдиної надії, її продовження, який в життя пішов тим же шляхом... Тут, на цвинтарі, він прикрив мамині груди барвистою українською хусткою, з якою була нерозлучна. Ця трагічна поезія мовчки творилася над чорною могилою за хвилину до віддання її землі.

Віджила, відійшла у вічність, залишаючись справжньою кременчанкою, незрадливим другом, люблячою матір’ю, гідною дочкою свого народу. В Україні поменшало мужнього живого голосу. Відтепер кожного року 31 березня - день її народження, буде вшановуватись, як день пам’яті Галини Гордасевич.

ЗАПОВІТ

Коли помру,- колись таки помру,-

Хоч вірю, що це станеться нескоро,-

То дайте спокій сивому Дніпру,

Де кручі і високі осокори.

На Личаківський також не несіть:

Там надто пишно і, до того, тісно.

Ні-ні, не хочу! Навіть не просіть!

Сказала так - хай буде нині й присно.

На цвинтарі малому схороніть,

Де хрестики і написи наївні.

Нікому йти туди не бороніть,

Нехай то будуть кози або півні.

Вони зчиняти бійки мастаки,

І я малою трохи їх боялась.

Ага, ще напис напишіть такий:

«Жила. Любила. Плакала. Сміялась.»

Кiлькiсть переглядiв: 511

Коментарi