/Files/images/Леонід Гордасевич.jpgНародився у 1912 році на Рівненщині. Батько Олександр Гордасевич — священик, родом з Острога, який в у 1941 році був заарештований московсько-радянськими окупантами і загинув на Соловках. Мати — Ірина Григорівна Рибчинська родом з Корця Рівненської області.

Закінчив Кременецьку духовну семінарію. В Кременці познайомився з майбутньою дружиною Оленою Хомчук, яка там навчалась в учительській семінарії.

В 1934 році обоє закінчили навчання та одружилися, і Леоніда Гордасевича висвячують у священики.

Дружина Хомчук Олена Павлівна, дочка дяка, була розвиненою й освіченою жінкою з певним літературним обдаруванням, чому підтвердженням є декілька публікацій її віршів під псевдонімом Олена Волинянка у 1930 році у львівському часописі «Жіноча доля» (чч. 21, 41) та американському часописі «Україна» (ч. 21). Вірш «Ідеш від нас, товаришу», був опублікований в журналі «Волинь», він присвячений митрополиту Діонисію, який виплачував їй з сестрою невелику стипендію. Матушка Олена дуже цікавилась художньою літературою, що певною мірою передалось старшій дочці Галині. Але сама Олена Павлівна не змогла реалізуватись як митець, через нелегкий час і домогосподарські турботи.

У 1934 році Гордасевич Леонід вступає на теологічний факультет Варшавського університету. А дружина Олена в «панській Польщі» не змогла працевлаштуватись учителькою за здобутим фахом, позаяк була українкою. Тому вона залишається жити в Кременці, де 31 березня 1935 року народжує першу доньку, майбутню дисидентку і письменницю Галину.

Духовна нива і громадська позиція

У 1937-му році, от. Леоніда призначають на парафію в село Язвинки (біл. вёска Язвінкі) під Лунінцем (нині Білорусь), в храмі Преображення Господнього.

У грудні 1938 року народилась ще одна донька — Нона.

Зі спогадів доньки Галини Гордасевич, от. Леонід не цікавився світським мистецтвом живопису, співу, театру і літератури. Проте дуже тонко розумівся на іконах, натхненно співав з церковним хором і знав ледь не напам'ять Святе Письмо.

Донька писала: « Коли він відправляв службу, це було як урочиста вистава, а коли говорив проповідь, то сільські жінки заливалися сльозами. А ще мій батько зовсім не цікавився політикою. Найголовніше в його житті – це було виконання священицьких обов’язків, час і сили, які залишались від цього, віддавав сім’ї (воно ж було село, майже натуральне господарство, коли сам ореш, сієш, збираєш, молотиш, везеш у млин молоти, закопуєш на зиму в копці картоплю, привозиш з лісу дрова). Словом, для політики в нього не було ні часу, ні інтересу. Але це не означає, що політика не цікавилась моїм батьком… »

Отця Леоніда переслідували всі окупаційні режими в Україні. Спочатку поляки, за те що «Пан ксьондз займує сєн українізациєн» — лише тому, що от. Леонід розмовляв з парафіянами навіть не українською літературною мовою, а місцевим поліським діалектом. За це священика перекидали з одного приходу в інший. Зокрема в село Парахонськ, Пінського району (нині Білорусь) зі складнішою парафією. Потім пробували ще в якесь село перевести, але от. Леонід не встиг туди навіть переїхати, бо його призначили на парафію храму Різдва Пресвятої Богородиці в м. Дубровиця. Також служив час від часу в древньому храмі Св. Миколаївського монастиря, біля села Селець Дубровицького району. Але польська окупаційна влада не заспокоювалась, і щоб остаточно мати підстави для запроторення от. Леоніда в Березу Картузьку, дала йому завдання написати реферат, як він оцінює польську національну політику.

Від польського концтабору от. Леоніда врятував початок Другої Світової війни і окупація земель Західної України московсько-радянським режимом у змові з нацистською Німечиною в 1939 році. Репресивні органи московської окупаційної влади почали вимагати від от. Леоніда оголосити в церкві парафіянам, що «Бога нєт», і зректися сану. Оскільки от. Леонід відмовився від виконання вимог комуністичного режиму, то його вже хотіли відправити на Соловки. У 1940 році московсько-радянські каральні органи вже заарештували його батька от. Олександра Гордасевича. Але не встигли заарештувати от. Леоніда, позаяк вчорашній друг і союзник Сталіна Адольф Гітлер розпочав війну проти СРСР і радянська влада відступила з території України.

На початку німецької окупації, коли в Дубровиці відродилась «Просвіта» і працював драмгурток, матушка Олена Гордасевич була однією з її активних учасниць і грала Галю в «Назарі Стодолі» та готувала роль в «Безталанній». А отця Леоніда навіть обрали заступником бургомістра в м. Дубровиця з фінансової частини. Там потрібна була людина, якій всі довіряють, а от. Леонід був саме такою особистістю. Але при цьому от. Леонід продовжував виконувати свої священицькі обов'язки.

Так було не довго. Коли розгорнулась антифашистська боротьба на Поліссі, то за виконання капеланських обов'язків у похованні вояків УПА, а також задоволення інших духовних потреб українських партизанів, німецько-нацистський окупаційний режим поставив за мету знищити от. Леоніда. Та його вчасно попередила парафіянка, яка працювала секретаркою в Дубровицькій комендатурі. З того моменту Гордасевич з усією сім'єю змушений був переховуватись в глухих поліських селах, доки на території Полісся були німецькі окупанти.

Спочатку переховувались у с. Городець (Володимирецький район), потім, у 1944 році, в селі Кричильськ Сарненського району в Рівненській області. Ці події описано в художньому стилі Галиною Гордасевич у повісті «Ноїв Ковчег»[1]. Московсько-радянські репресії

Коли після Другої Світової війни Полісся знову окупував московсько-радянський режим, то НКВС поставив от. Леоніду вимогу, щоб він на сповіді випитував у людей про «бандерівців», і надавав інформацію окупантам. Гордасевич дуже високо цінив свій сан і сказав: «Ні, я цього робити не буду. Коли я приймав священицький сан, я складав присягу, що тайну сповіді я можу відкрити тільки Богові, і то на Страшному суді.» Йому пригрозили: «Ну, тоді ми вас посадимо — ви про своїх дітей подумайте». — «Ваша воля — садіть, а про моїх дітей Бог подбає.» — Відповів на те от. Леонід. На початку червня 1946 року за статтею 54-І-а («зрада батьківщини», тобто московського режиму) от. Леоніда засудили на 10 років таборів. З них 8 років він відбув в найсуворіших комуністичних концтаборах: Братськ, Тайшет, Анчерлаг. На заслані от. Леоніду ледь не ампутували руки через обмороження, але з Божою допомогою він вилікувався. Після чого його пересилають на золоті копальні Колими в Сусуман (Магаданська область), де він організував найкращий на Примор'ї хор політв'язнів. Це, мабуть, його і врятувало, тому що начальству концтаборів треба було показувати і культурну роботу, і хоч священиків тримали на найтяжчих роботах, але за організацію хору його вивели з шахти.

За час, доки от. Леонід перебував за ґратами, КДБ 13 березня 1952 року заарештовує і 31 липня 1952 року засуджує на 10 років радянських концтаборів його старшу, але ще неповнолітню, доньку Галину.

У 1954 році от. Леонід звільняється з табору, але його залишають на поселенні, де він ще 15 років працював в Берельосі (Республіка Саха) на автобазі. У 1955 році до нього переїжджає дружина з молодшою донькою.

Повернення в Україну

У 1969 році, коли Леонід Гордасевич пішов на пенсію, він переїхав в Черкаси, де придбав собі будинок. В Черкасах відразу почав брати участь у релігійному житті міста: керував церковним хором, підміняв священиків і т. д. У кінці 1980-х, за дорученням Митрополита Філарета був приділений священиком на одну з парафій у селі Михайлівці поруч з Черкасами.

Помер 15 вересня 1990 року в автобусі, по дорозі на службу в церкву. Поховали от. Леоніда біля тої ж церкви в с. Михайлівці.

Кiлькiсть переглядiв: 135

Коментарi